Сынишку своего учу ходить:
Он топает, держа меня за руки.
Ну, как его могу я не любить,
Хоть и перенесла с ним столько муки?!
Топ, топ, за шагом шаг, за шагом шаг,
А кулачки мои сжимают пальцы,
Вот соскользнули ручки (оплошал),
И шлепнулся, как только оторвался.
Похныкал и опять спешит ко мне
В надежде научиться шаг за шагом
Не за руку, ползком, иль по стене,
А самому вперед идти с отвагой.
Пока же только шишки от того,
Невыразимо ново, но и трудно:
- Ползи ко мне, держись, иди, сынок,
Так учатся ходить все в мире люди!…
Он быстро устает и хочет спать,
Чтобы набраться сил и снова топать.
Целую и несу его в кровать,
Чтоб снова закружиться в вихре хлопот.
Пока он спит, мне не успеть всего,
Мелькают руки быстро, словно мысли.
Пусть к вечеру почти не чую ног –
Я счастлива, что он растет так быстро.
Вот так же обо мне печется Бог:
В Его руке - моя, и шаг за шагом
По миру средь волнений и тревог
Я, как малыш учусь идти с отвагой.
Но если от Него вдруг, оторвусь,
То падаю совсем как мой сынишка.
И плачу, оступаясь, и молюсь,
И чувствую душой, что Он услышал.
И снова, шаг за шагом путь храня,
Он поведет вперед и не осудит…
Я знаю, нет причин любить меня,
Но разве давший жизнь любить не будет?!
16.11.1994г.
Любовь,Володенко - Бледных,
Владикавказ,Россия
родилась 13.12.1959 года и выросла в городе Владикавказе,с 12 лет пишу стихи и верю в Господа,прошу кому интересно какое либо общение,пишите.С Божьей помощью.Люба.Еще вы можете почитать мои стихи на сайте stihi.ru автор Любовь Александровна e-mail автора:Lubovblednih@yandex.ru сайт автора:Немного обо мне
Прочитано 12043 раза. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
